Зураб Григорович Аласанія; род. 3 января 1965, Сухумі, Абхазська АССР, Грузинска СРР) — український журналіст и медіаменеджер грузинського походження. Генеральный директор Національної телекомпанії України. – Саме так пише про нього загальновідома Вікіпедія. Але ж насправді біографія та заслуги цієї людини, так само як і все гарне і погане, що про нього кажуть, не вміститься і на десятьох сторінка

Особисто для мене це інтерв’ю було особливим, бо я це сприймала як своєрідний екзамен – потрібно і читачеві цікаву розмову передати, і перед метром журналістики обличчя не втратити. Довго готувалися питання і обдумувалася тема, яка могла б бути цікавою глядачеві. Але сталося як сталося – по-перше, за день до інтерв’ю було прийнято дуже важливе для держави і суспільства рішення про створення Суспільного телебачення в Україні. (до слова – це рішення в нашій країні відвойовували багато років.) І ось у нас є чудова нагода почути про це першими. По-друге, інтерв’ю вийшло дуже живим і емоційним, що нині мало зустрічається, тому заганяти бесіду в рамки «питання-відповіді» було б вбивством власне самого інтерв’ю.

Все ж таки поговорили і про суспільне телебачення, і про саме суспільство, і про сьогодення.

Почнемо з найактуальнішого: Що є проект суспільного телебачення? чому саме зараз це сталося? Які перспективи у цього проекта і що нового він надасть українському споживачеві?

Всі пять місяців ми довбили мозок тим, хто це рішення мав ухвалити і вони просрали вже всі сроки.

Саме зараз тому, що відпочатку була політична воля керівництва країни і вони в квітні прийняли один закон, а потім пять місяців нічого з їх боку не робилося, робота була тільки наша. Ще працювала Нацрада з питань телебачення. Це не їхня справа, але законом сказано, що вона мала зробити наглядову раду для суспільного, і вони щось таке робили, а інші не працювали.

Ми збирали міжнародну конференцію три місяці тому, і на цій зустрічі прем’єр-міністр випадково сказав про те, що це має бути ПАТ, вільне від держави.

Але ми знали, що це потребує дуже багато праці, бо потрібно було змінити близько шости законів. Юридично ми це зробили і віддали це в кабмін. Мінюст не схвалив цього проекту, давши висновок, що це можливо тільки як держустанова. Але, як ви розумієте, держустанова — це повна залежність від бюджету, від Держказначейства…

Тому на ПАТ ми навіть не сподівалися. Далі було подано інший пакет документів саме на держустанову, бо це було б хоч якоюся перемогою. І в середу відбулося засідання Кабміну з цього питання. Висновок — держустанова. Прем’єр згадав, що він казав про акціонерку. І запитався, чому це неможливо. Дав Мінфіну та Мінюсту ще три дні, щоб вони чи зробили все ж таки акціонерне товариство, чи довели йому, що це неможливо.

Тобто за створення саме акціонерного товариства з присутніх було лише дві людини — Остап Семерак та я. Всі інші були проти.

Семерак від імені уряду та від імені Яценюка наполягав на тому, щоб це було можливо і через дві години знов збирається кабмін, де ми довели свою позицію і було рішення про створення саме акціонерного товариства.

Це рішення надає нам набагато більше можливостей і юридичних, і фінансових.

У глядача немає сьогодні вільної інформації. Це єдина мета, яку ми ставимо наразі. Тобто ми нададемо споживачу альтернативу.

До того ж це буде не тільки телебачення, а ще й радіо, і інші види медіа — це великий простір.

Сьогодні дуже багато говорять про інформаційну війну з Росією. Чи надасть Суспільне ТБ суттєву допомогу на цьому фронті? І яка, на вашу думку, зараз ситуація з цим питанням?

Це питання не до мене. Мене це не стосується. Це питання пропаганди.

Я не розумію, що таке інформаційна війна: мені начхати, що пишуть росіяни, це їх справа, вони брешуть.

Якщо ми розмовляємо з точки зору першого національного, то ми не будемо цим займатися, ми не будемо приймати участь в пропаганді.

Це просто не наша справа, бо цим повинні займатися фахівці. Пропаганда — це окрема наука, і це не має відношення до журналістики — на цьому все.

Я не вважаю за потрібне брехати так, як брешуть вони. Це не те змагання, в якому я б хотів брати участь — змагання в брехні.

А інформаційна війна — це у першу чергу питання держави. Якщо держава хоче піклуватися про це, то вона зробить міністерство інформації, і вона буде це робити, наскільки я знаю.

Тоді чи можливо наразі нашого споживача медіа зацікавити чимось настільки, щоб він не був зацікавлений у російській пропаганді?

Не знаю, це не моя задача. Якщо глядач ведеться на пропаганду — це його справа. Наша справа — робити правду. Ми дамо йому правду. Хоче він куштувати — він буде куштувати. Ми не можемо змусити людину не їсти фастфуду.

Якщо люди хочуть бачити якісну журналістику, то вони мають розуміти, що це не має відношення до пропаганди.

Справа в тому, що є багато речей, які подобаються споживачу, але ці речі «нижче плінтуса». А ще є цінності. І ці цінності абсолютно однакові три тисячі років. Вони незмінні. І така проста річ: росіяни воюють з нами, і, на думку багатьох, вони перемагають, але ми заради перемоги у цій війні не будемо брехати. Це те, на що ми не підемо. На що ми готові? — на правду. Ми знаємо, що правди багато — у вас одна правда, у мене — інша. Ми намагатимемося показати обидві, як би огидно і образливо це не було.

Ми не будемо рівнятися на рейтинги, бо для нас це теж ціннісна річ. Бо рейтинги це жовтуха та чорнуха. Це не наше.

Комерційна редакція, яких наразі в Україні переважна більшість, орієнтована на бізнес, який для наших медіа не є навіть прибутком, для наших медіа це вплив. Коли власник отримує вплив, то розпоряджується медіа на власний розсуд. І так роблять всі комерційні медіа. Так, у цьому ми будемо програвати комерційним каналам так, як, нібито, Україна програє Росії в інформаційній війні. Але це не є поразка, в стратегії це є абсолютна перемога. Бо перемога в правді, а не в брехні.

Якщо так, то виходить, що пропаганда є і у нас. Як на вашу думку, наскільки багато зараз в Україні пропаганди? Чому наші медіа іноді «допомагають» російській пропаганді: наприклад, в українських медіа про одіозних російських «зірок» казали і писали навіть більше, ніж у російських, чи не є це тією самою «допомогою»?

Пропаганди в Україні занадто, як на мене, і те, що вона патріотична, для мене не є виправданням. Але по якості вона наразі програє російській, і завжди буде програвати. Бо Росія на протязі багатьох років вкладала в це мільярди. Якщо наші «патріоти» думають, що вони зараз схаменуться і почнуть наздоганяти – не здогонять. Це буде як собака за своїм хвостом. Марна трата грошей – робити «UkraineToday», щоб наздогнати «Russia Today».

Щодо висвітлення російських зірок і гри на руку Росії – давайте на останньому прикладі – Михайло Пореченков, про якого Ви спиталися.

Пореченков – п*дарас. Про це достатньо сказати один раз і на цьому крапка. Але комерційним медіа потрібна «желтуха», тому вони це робили, роблять і робити будуть. Одного факту, показаного один раз достатньо для того, щоб розумна людина самостійно прийняла рішення. Заборона певних російських серіалів та інших російських медіа продуктів – це справа держави, звичайно, але як на мене, ця заборона не потрібна. Бо велика кількість людей виросла на російській культурі. Зараз мова не про ті дешеві серіали, а про щось дійсно гідне. Бо в нас є теж дуже поганий продукт. І мені байдуже – російське це чи українське. Якщо воно погане, то воно погане, якщо воно пошле і вульгарне, то воно пошле і вульгарне. І такого продукту не має бути. Тобто не має бути поганого і не якісного, а не російського чи українського. І саме так має відбуватися формування смаку глядача. Бо глядач завжди кожну зміну сприймає вштики. Кожна людина є певною мірою консерватором і боїться змін. Але, вибачте, ми змінюємо країну і ми маємо змінювати те, що ми споживаємо.

Звичайно, що це не станеться в одну мить. Бо всі чекають якогось дива в один день. Його не буде. Має змінитися суспільство, маємо змінитися ми. Суспільство має для початку відмовитися від лайна, а вже потім ми маємо йому щось запропонувати, і ми будемо робити все, щоб запропонувати якісний продукт. Інша справа, що це не буде панацеєю, а всі чекають саме на панацею: ось зараз міністра змінять, і все буде класно, ось зараз телебачення змінимо і все буде класно – не буде! Треба міняти себе.

Ви говорите про довготривалі зміни. А чи готове наше суспільство розуміти, що йому потрібно змінюватися?

Ми мусимо враховувати те, що цікавить всю країну. Зрозуміло, що це важко. Але якщо я бачу, що потреби людей занизькі, то саме я і суспільне телебачення маємо ці потреби піднімати. Важливо було ці зміни запустити. Почати це робити так, щоб дороги назад вже не було. А далі – це дуже довгий шлях на двадцять років, щонайменше.

Важливо те, що ми живемо дійсно у вільній країні. Ми вільні люди, бо в нас є можливість вибору. У кожного з нас. Ми самі можемо обирати, змінюватися нам чи ні. І навіть якщо Україна і суспільство загине від усього, що зараз коїться, то ми загинемо вільними людьми у вільній країні. І якщо особисто у мене зараз спитати, якщо б від мене це залежало – весь цей майже рік, важкий дуже для країни, чи я не жалкую про це? Як я б міг не допустити цього, я б сказав «Ні» і знову б повторив все, що було. Навіть з такими жертвами, з усіма втратами, бо краще жити вільними, чи не жити взагалі, ніж перетворюватися на той самий величезний концтабір, яким наразі є Росія.

Источник: http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?propagandi_v_ukrayini_zabagato__i_te_shho_vona_patriotichna_ne_ye_vipravdannyam__alasaniya&objectId=507444