«Українська правда. Життя» подає розшифровку розмови Ірини Славінської з письменницею Іреною Карпою з приводу останніх подій.

— Розкажи, що ти тут робиш? Вийшла подихати свіжим повітрям?

— Косметичні процедури для лиця. Нє, прийшла подивитися обстановку, побути пікселем, побути разом з тими людьми, яким не байдуже. Бо я розумію, що боєць з мене, може, і ніякий, але все-таки, може, вдасться потім власним досвідом заманити сюди побільше хлопців, щоб вони приходили, бо з них краща оборонна сила, ніж з мене.

— А розкажи, як ти ставишся до того, що з’явився ось такий фронт на вулиці Грушевського? Що взагалі відбулося, і чому ось це більш силове протистояння почалося 19 січня?

— Тому що люди втомилися від бездіяльності. І, насправді, будь-яка армія, яку довго тримати без бою, деградує і, якби ще трошечки взагалі не відбувалося нічого, то все би просто розійшлося саме по собі. Так, ніби розтанув сніг.

А тут якось вдарили морози, ця наша «тройка з бубєнцами» не змогла, як завжди, нічого путнього сказати, і коли сказали, що, окей, лідером протесту є народ, народ собі отримав карт-бланш і, напевно, в кожному з українців з самого початку завжди сиділа ця ідея кинути коктейль Молотова.

І в той же, наприклад, вечір я прийшла сюди подивитися, хто ж ці так звані провокатори. І написала про це відразу, що бачила абсолютно тих самих людей, які стояли перед тим на Майдані — тіточки в дублянках з Євангелієм, дівчата в колготах, медики. Це, знову ж таки, абсолютно той самий народ.

Я не знаю, з чого це все почалося, хто перший кинув у святого «Беркута» камінь, але, так чи інакше, — і це видно зараз, — настрій абсолютно спільний. Єдине — і це провина так званих лідерів чи їх відсутності — що, знову ж таки, не було якогось структурування, одного командування. Бо, наприклад, коли вибігає цей збочений «Беркут» хапати людей з натовпу, як це було при розстрілі медпункту, то дуже чітко видно, що ніхто не кинувся йому напереріз.

І тут хочеться попросити всіх людей, які мають якусь військову підготовку, аби це, все таки, було дуже правильно сформовано. Тобто я зараз говорю про захист. Звичайно, я ж не можу до екстремізму закликати. Тому я зараз говорю про те, щоби не давали в обіду своїх. Але якщо ці скоти розстрілюють пресу прицільно, розстрілюють медиків і знущаються з людей, і це блюзнірство ще й виставляють… І при цьому ти не можеш поскаржитися в міліцію, ти не можеш піти в суд, поранених з лікарні забирають, добивають.

Ніколи не думала, що доведеться жити за таких умов і, в той же час, я думаю, що кожен з нас зараз по кілька разів на день плаче, коли нас ніхто не бачить, включно з чоловіками.

Особливо, до речі, страждають ті, хто зараз далеко. Наприклад, мій брат, який зараз живе в Німеччині. Люди не можуть опинитися тут за день і при цих от сльозах, співпереживанні, співчутті, треба триматися сильним, спокійним і оптимістичним.

Так чи інакше, перемога буде. Я це відчуваю дуже якось глибоко всередині. І дуже чудово насправді відчувати цю спільність. Ще б якби армію якось на нашу сторону переконати перейти — мені здається, за нами була б перемога. Бо армія зараз якась ні в сих, ні в тих. Тобто і проти народу не хочуть йти — незрозуміло, ким треба бути, щоб виконувати ці накази. Я дуже не хочу, щоб це стало громадянською війною, але, на жаль, зараз на вулиці дуже чітко видно, хто свій, а хто не свій.

— І останнє запитання: вчора, 23 січня, народ на Майдані Незалежності висловив бажання не продовжувати переговори. Але все одно мені абсолютно очевидно, що якийсь переговірний процес, нехай навіть в кулуарах, проводиться. Ти взагалі віриш, що майбутні переговори можуть допомогти? А, якщо ні, то що може допомогти?

— «Жодних переговорів з терористами», — є такий вислів. Я, мабуть, цитуватиму Джина Шарпа: «З режимом переговорів вести не можна». Тому що, якщо ми бачимо, скільки порушується тут — то яка їм ще різниця, порушать вони ще якусь додаткову умову переговорів, чи нє?

Ці уроди зараз привладні — вони не бояться нікого — ні свого народу, ні влади, ні Бога. Тому шо їм здається, шо велика дупа Путіна буде їм гріти ясним сонцем. І тут потрібен якийсь хитріший план.

Переговори (можна вести – авт.) стосовно тільки того, чи можна їм з собою стілець взяти, коли вони будуть кабінети звільняти, чи, все таки, нехай залишиться, бо, може, на дрова десь піде. Я думаю, що переговори тільки про шось таке.

Источнк: http://life.pravda.com.ua/person/2014/01/27/149991/