Щоб стати знаменитістю в зоні АТО не обов’язково штурмувати позиції бойовиків, звільняти місто чи захоплювати в полон когось з керівництва сепаратистів. Іноді для цього взагалі не треба брати в руки зброю. Саме так було у випадку з медиком-волонтером Арменом Нікогосяном. Хірург за освітою і вірменин за національністю, він три місяці працював на Майдані, а коли почався збройний конфлікт на Сході, приїхав сюди разом з гвардійцями першого батальйону. Каже, мусив бути з майданівцями й тут. Тепер він не лише лікує, а й вивозить поранених, забезпечує медикаментами блокпости, розвозить їжу, екіпірування, навіть солодощі.

Розмова кореспондента Радіо Свобода з Арменом Нікогосяном відбувалась під час однієї з поїздок на блокпости. Увесь цей час три мобільні телефони медика практично не стихали. Хтось постійно дзвонив то щодо форми, то щодо ліків, взуття, генераторів, чи інших замовлень солдатів. Стареньку швидку, на якій працює волонтер, впізнавали на кожному блокпосту. Солдати вітались і пропускали машину без черги. Складалось враження поїздки в міністерському кортежі, але окрім 14-річного «фольксвагена» поруч нікого не було.

– Армен, як Ви потрапили в зону АТО?

– Коли формувався перший батальйон Національної гвардії, в них проходили тренування в Нових Петрівцях під Києвом. Начмед десь тиждень побув і не витримав. Ми вирішили зайнятися їхнім здоров’ям, бо хлопці всі були після Майдану, а я теж пройшов три місяці Майдану. І от, коли в них навчання закінчились, вони приїхали в Дніпропетровську область, в Павлоград, а ми їх супроводжували. А першого травня вони виїхали в місто Барвінкове (зона АТО – ред.) і ми з Іллею (напарник – ред.) вирішили, що виїжджаємо туди, адже це наша гвардія, наші хлопці і треба бути з ними. От, першого травня вночі ми виїхали, другого були тут, а четвертого вже вивозили поранених.

– На Майдані Ви теж медициною займались?

– На Майдані я був з грудня. Брав участь в усіх подіях. Там я допомагав людям, рятував їх. Те саме, що й тут. Все по спеціальності.

– 20 лютого працювали?

– Звісно. Допомагав, поранених вивозив. Я взагалі і «Беркуту» допомагав, і нашим хлопцям. Знаєте, лікар, не повинен дивитись, якого кольори прапора і хто на чиєму боці воює. Якщо треба допомога, я її завжди надаю. Для мене не важливо хто це, для мене важливо, щоб людина була здоровою.

– Як з медичним забезпеченням в зоні АТО?

– Знаєте, можливо десь на складах і є забезпечення. Може навіть на 95% про які кричать з телевізора, просто я цього не помітив і не відчув. Бо будь-яке питання, що стосується евакуації пораненого чи медикаментів, лікарі з міноборони дзвонять, просять, щоб я вивіз чи допоміг. Багато разів було, що у них щось там не виходило, чи вони були в іншому місці. Я їх виручав. Люди, які сьогодні сидять в теплих кабінетах в м’яких кріслах, їм здається, що все це солодко. Нехай сюди приїдуть, на передову, під артобстріл чи напад на колону. Тоді вони зрозуміють, що те, що вони говорять про 95% – це казки віденського лісу. Нехай вони людей не обманюють.

– З якими пораненнями тут найчастіше стикаєтесь?

– Найчастіше – це осколкові. Кульові поранення рідко бувають, це коли снайпер працює, а здебільшого мінометні (обстріли – ред.) і танкові – все осколкове. Бо ворог він не з автомата стріляє, стріляє з такої зброї, щоб більше нашкодити, а потім снайпер добиває тих, хто поранений лежить.

– Я знаю, що, наприклад, коли бойовики розбили перший блокпост, ви були там перший. Розкажіть, як це сталось?

– Знаєте, мені досі в голові не вкладається, чому так сталось. Справа у тому, що я тісно спілкуюся з усіма хто тут є, з будь-яким блокпостом. Я туди майже щодня їздив, бо це був пекельний блокпост. І коли там все почалось, до мене вперше подзвонили о 21:30. Ми з Оленою (медсестра – ред.) сіли в машину і приїхали туди рятувати людей. А до цього я повідомив штаб, начмеда, що треба хлопців звідти витягувати, що туди треба БТР. Він сказав, що вирішить це питання. Поки вони вирішували питання, я вже був там. Медичний БТР приїхав, коли вже все закінчувалось. Я вже двічі встиг з’їздити в лікарню з пораненими.

– А доводилось надавати допомогу сепаратистам?

– Був випадок, але я відмовився. Відмовився, бо в той же час була обстріляна колона, загинув 19-річний водій. Я про це не шкодую. Скажу відверто, на Майдані я і «Беркуту» допомагав, вони виконували свій обов’язок, я ні в чому їх не звинувачую. А тут, коли людина за гроші вбиває наших бійців… я відмовився. В цей момент він був для мене таким же виродком, як і інші, які воюють на нашій землі і хочуть зруйнувати Україну.

– Який з виїздів вразив найбільше?

– Єдиний випадок, який я досі переживаю, це ситуація, коли сім’я підірвалась на фугасній міні. Всі загинули, тільки 10-річна дівчинка залишилась живою. Я цю дівчинку привіз в лікарню. Вона зараз в Харкові в опіковому центрі. Я за неї дуже переживаю, бо сказав їй, що батьки живі. Не хотів травмувати. А тепер думаю як бути далі. Якщо вона запитає, чому батьки не дзвонять, що я їй відповім? Це мене постійно мучить. Я собі дав слово, що знайду тіла батьків, я їх знайшов. Подзвонили родичам, вони їх забрали, поховали за християнським звичаєм. Свою місію я виконав, пообіцявши знайти батьків. А як далі? Як я скажу маленькій дівчинці, що її батьків вже немає. Оце мене дуже мучить.

– А наскільки безпечно тут медикам працювати? Ви під обстріли не потрапляли?

– Так, був випадок. Ми під’їжджали на один з блокпостів. Це було вже під вечір, сутеніло. У наш бік почали стріляти. Я бачив, як позаду мене трасери летіли. Тоді я швидко прибрав машину, бо ці мною були цивільні. З нашого блокпосту відкрили вогонь у відповідь. Після цього почався мінометний обстріл. Але нічого страшного. Ми вже звикли до обстрілів. Нас не залякати.

– У Вас в машині дуже багато української символіки.

– Я живу в Україні. Люблю цю країну, тому з символікою і їжджу. Я ж не в іншій країні, щоб боятись. З перших днів так їжджу. І цим пишаюсь.

– А були через це проблеми тут в зоні АТО, в містах, куди доводилось приїздити?

– Були, але я людям доводив, щоб любили свою країну, бо чужа вас не полюбить. Зрадників ніколи не любили, бо знали, якщо вони раз зрадили, то і вдруге зрадять. А зрадити батьківщину – це злочин. Я хоч тут і не народився, але живу. Україна для мене друга батьківщина. Я люблю її і ціную. Тому що я їм хліб український, п’ю воду українську, слухаю українську музику, знаю українську історію.

– Яка Ваша думка щодо АТО, чи можна було уникнути жертв?

– Дехто, звісно, говорить, хоч таких і меншість, що це безглузда війна. І я їх розумію. Інші знають за що воюють. Воюють, бо зараз український народ на коліна хочуть поставити, але у них це не вийде. Ми нікого не просили до нас приїжджати і заходити до нас зі зброєю. Ми, просто, зустріли їх тим же з чим вони до нас прийшли. Нехай бояться. Ми у себе вдома, ми нікого не кликали.

Источник: http://www.radiosvoboda.org/content/article/25458688.html