«Особливий статус» Донбасу в складі України може перетворити його на бідну кримінальну резервацію. Москві це допоможе приховати сам факт окупації частини території сусіда й легалізувати свою присутність у регіоні
Підписані в Мінську протоколи не дали остаточної відповіді, чи закінчиться найближчим часом війна на Сході, але принаймні окреслили контури майбутнього. «Новоросія», яку в Кремлі мріяли створити на теренах восьми південно-східних українських областей, тепер перетворилась на куций огризок Луганщини та Донеччини, щоправда, з майже 4 млн населення. Саме для цієї території Росія вимагає особливого статусу, але що під ним розуміти, сказати поки що важко.
Перемогою чи поразкою виявляться для України Мінські протоколи, сказати поки що неможливо. Це остаточно з’ясується потім, коли буде чітко визначено відносини країни з її відірваним шматком. Швидше за все, на нас чекають наступні серії кривавої вистави. Схоже, що до України ці землі належатимуть лише номінально. Вочевидь, це буде зона інтересів РФ під українським прапором, яку Москва використовуватиме для тиску на Київ, а також для реалізації численних кримінально-контрабандних схем.
Скидається на те, що між Україною та Росією в столиці Білорусі укладено домовленість: припинення наступу агресора в обмін на легалізацію самостійності окупованих земель. Поява чергової ніким не визнаної державки явно не належала до планів кремлівського керівництва, бо попередні напівдержави-виродки, штучно утворені за допомогою російських багнетів у Грузії та Молдові, й без того достатній тягар для бюджету РФ. Тож Москва, вочевидь, обрала найкомфортніший для себе шлях: поклала відповідальність за утримання чергового незрозумілого утвору на Київ, офіційно визнавши Донбас територією України, але при цьому плануючи сформувати там маріонетковий і цілком керований локальний уряд.
Що це означає для України?
З одного боку, територіальну цілісність. Донбас де-юре залишиться в її складі, отже, всі «особливі статуси» деяких районів є вторинними обставинами. Швидше за все, рано чи пізно Москві стане не до шахтарського краю, тож «особливість» можна буде колись скасувати чи підкоригувати, зробивши його цілком підпорядкованою нашій державі територією.
Із другого – повернення регіону відбудеться лише за умови реалізації оптимістичного сценарію і колись нескоро. А доти ми стикатимемося з реальними проблемами. Бо Києву тепер доведеться відроджувати окуповані росіянами терени й віддавати гроші бандитам, які вбивали вояків України, марячи зникненням її самої.
Неважко здогадатися, що відновлюватимуть зруйновану інфраструктуру не абстрактні «люди» чи «держава», а конкретні структури, належні конкретним персонам. Кому власне, наразі нам невідомо, але Київ їх контролювати не зможе, тому вже нині не секрет, куди подінеться більша частина грошей. Виправдання будь-яким злочинам на Донбасі вже готове: усе через «хохлів». Прибічників сепаратизму воно цілком задовольнить. Якщо Азарову чотири роки вдавалося відбілювати свою нікчемну роботу й жахливу корупцію тим, що погано працювали «папєрєднікі», то війна спише ще як мінімум наступне десятиліття злиднів та руїни.
Донбас, окупований бандитами та підконтрольний Росії, гарантовано буде джерелом злочинності й зоною дії корупційних та контрабандних схем. І не сумніваймося, що в самій Україні знайдеться чимало пройдисвітів, готових узяти участь у таких оборудках. При цьому, залишаючись офіційно складовою нашої держави, окупована територія фактично уникатиме економічної блокади, вироблятиме й експортуватиме різну продукцію, не сплачуючи податків до національного бюджету. А головне: населення контрольованих Кремлем земель братиме участь у всеукраїнських виборах. Мабуть, зайве пояснювати, як їх там проводитимуть…
Вельми схоже, що в складі України тепер з’явився шматок Росії, який впливатиме на наше політичне життя й постійно претендуватиме на бюджетні гроші (принаймні у вигляді дотацій шахтарям). І це не навіює великого оптимізму. То, може, назвати речі своїми іменами й надати окупованим територіям статус окупованих територій, а не якийсь ефемерний «особливий» у складі України? Здається, ні в кого немає сумнівів, що частина земель Луганщини та Донеччини захоплена саме Росією, з допомогою її армії та громадян. І ніякі «ДНР» та «ЛНР» не були б можливі без втручання Москви. А коли так, то навіщо вдавати, ніби окупантів не існує і вручати їм водночас політичні та економічні важелі? Із тим самим успіхом можна включити до складу України Сомаліленд або надати право голосу мешканцям Чечні, щоб зробити приємність Путіну.
Доки ці землі двох областей де-факто не підпорядковуються центральній владі, їх не можна вважати повноцінною територією України. Хіба що окупованою, так само як і Крим. І ні парламентські, ні місцеві вибори відбуватися там не повинні, бо на зайнятих агресором теренах у принципі неможлива діяльність українських політичних партій. Отож-бо у випадку, коли зона з «особливим статусом» справді виявиться незалежним анклавом, який прагнутиме до керма і впливу, Україну неодмінно чекають нові потрясіння й хвиля незадоволення вже не зі Сходу, а із Заходу. І це для влади небезпечніше, адже вона не вистоїть без підтримки свого традиційного електорату.
Що ж до самого Донбасу, то його майбутнє не видається райдужним у будь-якому разі. Росія так і не погодилася взяти бунтівний край до свого складу, в рідній державі його мешканці добровільно дістали статус ізгоїв за «інженерними спорудами», а намріяна фейкова «незалежність» готує колись багатим теренам долю депресивної, безперспективної дірки. Не дуже схоже на обіцяний сепаратистами добробут «регіону-годувальника», проте помітно нагадує стару донецьку страшилку про колючий дріт, яким нібито хотіла огородити Донбас Тимошенко.
Источник: http://tyzhden.ua/Society/118896